The Orthodox Church was founded by our Lord Jesus Christ and is the living manifestation of His presence in the history of the mankind. The most conspicuous characteristics of Orthodoxy are its rich liturgical life and its faithfulness to the apostolic tradition. It is believed by Orthodox Christians that their Church has preserved the tradition and continuity of the ancient Church in its fullness compared to other Christian denominations which have departed from the common tradition of the Church of the first 10 centuries. Today the Orthodox Church numbers approximately 300 million Christians who follow the faith and practices that were defined by the first seven ecumenical councils. The word orthodox ("right belief and right glory") has traditionally been used, in the Greek-speaking Christian world, to designate communities, or individuals, who preserved the true faith (as defined by those councils), as opposed to those who were declared heretical. The official designation of the church in its liturgical and canonical texts is "the Orthodox Catholic Church" (gr. catholicos = universal). Православна Церква була заснована нашим Господом Ісусом Христом і є живим проявом Його присутності в історії людства. Найбільш помітними характеристиками православ'я є його багате богослужбове життя та вірність апостольській традиції. Православні християни вірять, що їхня Церква зберегла традицію та спадкоємність давньої Церкви у її повноті порівняно з іншими християнськими конфесіями, які відійшли від спільної традиції Церкви перших 10 століть. Сьогодні Православна Церква налічує приблизно 300 мільйонів християн, які дотримуються віри та практики, визначених першими сімома Вселенськими соборами. Слово «православний» («правильна віра і правильне прославляння») традиційно використовувалося у грекомовному християнському світі для позначення спільнот або окремих осіб, які зберегли істинну віру (як визначено тими соборами), на противагу тим, кого оголосили єретиками. Офіційне позначення церкви в її богослужбових та канонічних текстах — «Православна Кафолічна Церква» (грец. catholicos = вселенський).

The Orthodox Church is a family of "autocephalous" (self governing) churches, with the Ecumenical Patriarch of Constantinople holding titular or honorary primacy as primus inter pares (the first among equals). The Orthodox Church is not a centralized organization headed by a pontiff. The unity of the Church is rather manifested in common faith and communion in the sacraments and no one but Christ himself is the real head of the Church. The number of autocephalous churches has varied in history. Today there are many: the Church of Constantinople (Istanbul), the Church of Alexandria (Egypt), the Church of Antioch (with headquarters in Damascus, Syria), and the Churches of Jerusalem, Russia, Serbia, Romania, Bulgaria, Georgia, Cyprus, Greece, Poland, Czechlands and Slovak, Albania and America Православна Церква є родиною «автокефальних» (самокерованих) церков, причому Вселенський Патріарх Константинопольський володіє титулярною або почесною першістю як primus inter pares (перший серед рівних). Православна Церква не є централізованою організацією на чолі з понтифіком. Єдність Церкви скоріше виявляється у спільній вірі та спілкуванні в таїнствах, і ніхто, крім самого Христа, не є справжнім Главою Церкви. Кількість автокефальних церков змінювалася протягом історії. Сьогодні їх багато: Константинопольська Церква (Стамбул), Александрійська Церква (Єгипет), Антіохійська Церква (з центром у Дамаску, Сирія), а також Церкви Єрусалима, Росії, Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, Кіпру, Греції, Польщі, Чеських земель і Словаччини, Албанії та Америки.

There are also "autonomous" churches (retaining a token canonical dependence upon a mother see) in Sinai, Crete, Finland, Japan, China and Ukraine. In addition there is also a large Orthodox Diaspora scattered all over the world and administratively divided among various jurisdictions (dependencies of the above mentioned autocephalous churches). The first nine autocephalous churches are headed by patriarchs, the others by archbishops or metropolitans. These titles are strictly honorary as all bishops are completely equal in the power granted to them by the Holy Spirit. Існують також «автономні» церкви (що зберігають номінальну канонічну залежність від материнської кафедри) на Синаї, Криті, у Фінляндії, Японії, Китаї та Україні. Крім того, існує велика православна діаспора, розсіяна по всьому світу та адміністративно розділена між різними юрисдикціями (залежностями вищезгаданих автокефальних церков). Перші дев'ять автокефальних церков очолюють патріархи, інші — архієпископи чи митрополити. Ці титули є суто почесними, оскільки всі єпископи абсолютно рівні у владі, дарованій їм Святим Духом.

The order of precedence in which the autocephalous churches are listed does not reflect their actual influence or numerical importance. The Patriarchates of Constantinople, Alexandria, and Antioch, for example, present only shadows of their past glory. Yet there remains a consensus that Constantinople's primacy of honor, recognized by the ancient canons because it was the capital of the ancient Byzantine empire, should remain as a symbol and tool of church unity and cooperation. Modern pan-Orthodox conferences were thus convoked by the ecumenical patriarch of Constantinople. Several of the autocephalous churches are de facto national churches, by far the largest being the Russian Church; however, it is not the criterion of nationality but rather the territorial principle that is the norm of organization in the Orthodox Church. Порядок старшинства, в якому перераховані автокефальні церкви, не відображає їхнього реального впливу чи чисельного значення. Константинопольський, Александрійський та Антіохійський патріархати, наприклад, постають лише тінями своєї колишньої слави. Проте залишається консенсус щодо того, що першість честі Константинополя, визнана стародавніми канонами через те, що він був столицею давньої Візантійської імперії, має залишатися символом та інструментом церковної єдності та співпраці. Сучасні всеправославні конференції скликалися саме Вселенським патріархом Константинопольським. Кілька автокефальних церков є де-факто національними церквами, серед яких найбільшою є Російська Церква; проте критерієм організації в Православній Церкві є не національність, а територіальний принцип.

In the wider theological sense "Orthodoxy is not merely a type of purely earthly organization which is headed by patriarchs, bishops and priests who hold the ministry in the Church which officially is called "Orthodox." Orthodoxy is the mystical "Body of Christ," the Head of which is Christ Himself (see Eph. 1:22-23 and Col. 1:18, 24 et seq.), and its composition includes not only priests but all who truly believe in Christ, who have entered into the Church He founded, those living upon the earth and those who have died in the Faith and in piety." У ширшому богословському сенсі «православ'я — це не просто тип суто земної організації, яку очолюють патріархи, єпископи та священники, що здійснюють служіння в Церкві, яка офіційно називається "православною". Православ'я — це містичне "Тіло Христове", Главою якого є сам Христос (див. Еф. 1:22-23 та Кол. 1:18, 24 тощо), і до його складу входять не лише священники, а всі, хто щиро вірить у Христа, хто увійшов до заснованої Ним Церкви, ті, хто живе на землі, і ті, хто помер у вірі та благочесті».

The Great Schism between the Eastern and the Western Church (1054) was the culmination of a gradual process of estrangement between the east and west that began in the first centuries of the Christian Era and continued through the Middle Ages. Linguistic and cultural differences, as well as political events, contributed to the estrangement. From the 4th to the 11th century, Constantinople, the center of Eastern Christianity, was also the capital of the Eastern Roman, or Byzantine, Empire, while Rome, after the barbarian invasions, fell under the influence of the Holy Roman Empire of the West, a political rival. In the West theology remained under the influence of St. Augustine of Hippo (354-430) and gradually lost its immediate contact with the rich theological tradition of the Christian East. In the same time the Roman See was almost completely overtaken by Franks. Велика схизма між Східною та Західною Церквою (1054) стала кульмінацією поступового процесу відчуження між Сходом і Заходом, який розпочався в перші століття нашої ери і тривав протягом Середньовіччя. Мовні та культурні відмінності, а також політичні події сприяли цьому відчуженню. З IV по XI століття Константинополь, центр східного християнства, також був столицею Східноримської, або Візантійської імперії, тоді як Рим після варварських вторгнень потрапив під вплив Священної Римської імперії Заходу, політичного суперника. На Заході богослов'я залишалося під впливом св. Августина Гіппонського (354–430) і поступово втратило безпосередній зв'язок із багатою богословською традицією християнського Сходу. У той же час Римська кафедра була майже повністю захоплена франками.

Theological differences could have probably been settled if there were not two different concepts of church authority. The growth of Roman primacy, based on the concept of the apostolic origin of the Church of Rome which claimed not only titular but also jurisdictional authority above other churches, was incompatible with the traditional Orthodox ecclesiology. The Eastern Christians considered all churches as sister churches and understood the primacy of the Roman bishop only as primus inter pares among his brother bishops. For the East, the highest authority in settling doctrinal disputes could by no means be the authority of a single Church or a single bishop but an Ecumenical Council of all sister churches. In the course of time the Church of Rome adopted various wrong teachings which were not based in the Tradition and finally proclaimed the teaching of the Pope's infallibility when teaching ex cathedra. This widened the gap even more between the Christian East and West. The Protestant communities which split from Rome in the course of centuries diverged even more from the teaching of the Holy Fathers and the Holy Ecumenical Councils. Богословські розбіжності, мабуть, вдалося б врегулювати, якби не існувало двох різних концепцій церковної влади. Зростання римського первенства, заснованого на концепції апостольського походження Римської Церкви, яка претендувала не лише на титулярну, а й на юрисдикційну владу над іншими церквами, було несумісним із традиційною православною еклезіологією. Східні християни вважали всі церкви церквами-сестрами і розуміли першість римського єпископа лише як primus inter pares серед єпископів-братів. Для Сходу найвищим авторитетом у вирішенні догматичних суперечок у жодному разі не міг бути авторитет однієї Церкви чи одного єпископа, а лише Вселенський Собор усіх церков-сестер. З плином часу Римська Церква прийняла різноманітні хибні вчення, не засновані на Переданні, і зрештою проголосила вчення про непогрішимість Папи під час викладання ex cathedra. Це ще більше розширило прірву між християнськими Сходом і Заходом. Протестантські громади, які відкололися від Риму протягом століть, відійшли ще далі від вчення Святих Отців та Святих Вселенських Соборів.

Due to these serious dogmatic differences the Orthodox Church is not in communion with the Roman Catholic and Protestant communities. Some Orthodox theologians do not recognize the ecclesial and salvific character of these Western churches at all, while others accept that the Holy Spirit acts to a certain degree within these communities although they do not possess the fullness of grace and spiritual gifts like the Orthodox Church. Many Orthodox theologians are of the opinion that between Orthodoxy and heterodox confessions, especially in the sphere of spiritual experience, the understanding of God and salvation, there exists an ontological difference which cannot be simply ascribed to cultural and intellectual estrangement of the East and West but is a direct consequence of a gradual abandonment of the sacred tradition by heterodox Christians. Через ці серйозні догматичні розбіжності Православна Церква не перебуває в спілкуванні з римо-католицькою та протестантськими громадами. Деякі православні богослови взагалі не визнають екклезіального та спасительного характеру цих західних церков, тоді як інші визнають, що Святий Дух певною мірою діє всередині цих спільнот, хоча вони й не володіють повнотою благодаті та духовних дарів, як Православна Церква. Багато православних богословів дотримуються думки, що між православ'ям та інославними конфесіями, особливо у сфері духовного досвіду, розуміння Бога і спасіння, існує онтологічна різниця, яку не можна просто списувати на культурне та інтелектуальне відчуження Сходу і Заходу, а яка є прямим наслідком поступового залишення священного передання інославними християнами.

At the time of the Schism of 1054 between Rome and Constantinople, the membership of the Eastern Orthodox Church was spread throughout the Middle East, the Balkans, and Russia, with its center in Constantinople, the capital of the Byzantine Empire, which was also called New Rome. The vicissitudes of history have greatly modified the internal structures of the Orthodox Church, but, even today, the bulk of its members live in the same geographic areas. Missionary expansion toward Asia and emigration toward the West, however, have helped to spread the presence of Orthodoxy worldwide. Today, the Orthodox Church is present almost everywhere in the world and is bearing witness of true, apostolic and patristic tradition to all peoples.

The Orthodox Church is well known for its developed monasticism. The uninterrupted monastic tradition of Orthodox Christianity can be traced from the Egyptian desert monasteries of the 3rd and 4th centuries. Soon monasticism had spread all over the Mediterranean basin and Europe: in Palestine, Syria, Cappadocia, Gaul, Ireland, Italy, Greece and Slavic countries. Monasticism has always been a beacon of Orthodoxy and has made and continues to make a strong and lasting impact on Orthodox spirituality.

The Orthodox Church today is an invaluable treasury of the rich liturgical tradition handed down from the earliest centuries of Christianity. The sense of the sacred, the beauty and grandeur of the Orthodox Divine Liturgy make the presence of heaven on earth live and intensive. Orthodox Church art and music have a very functional role in liturgical life and help even the bodily senses to feel the spiritual grandeur of the Lord's mysteries. Orthodox icons are not simply beautiful works of art which have certain aesthetic and didactic functions. They are primarily the means through which we experience the reality of the Heavenly Kingdom on earth. The holy icons enshrine the immeasurable depth of the mystery of Christ's Incarnation in defense of which thousands of martyrs sacrificed their lives.

На момент схизми 1054 року між Римом і Константинополем члени Східної Православної Церкви були розсіяні по всьому Близькому Сходу, на Балканах та в Росії, а її центром був Константинополь — столиця Візантійської імперії, яку також називали Новим Римом. Зміни історії суттєво змінили внутрішню структуру Православної Церкви, але й сьогодні більшість її членів проживають у тих самих географічних регіонах. Проте місіонерська експансія в бік Азії та еміграція на Захід допомогли поширити присутність православ'я у всьому світі. Сьогодні Православна Церква присутня майже скрізь у світі та свідчить про істинну, апостольську та святоотецьку традицію всім народам.

Православна Церква добре відома своїм розвиненим чернецтвом. Неперервну чернечу традицію православного християнства можна простежити від єгипетських пустельних монастирів III та IV століть. Незабаром чернецтво поширилося по всьому Середземноморському басейну та Європі: у Палестині, Сирії, Кападокії, Галлії, Ірландії, Італії, Греції та слов'янських країнах. Чернецтво завжди було маяком православ'я і справляло та продовжує справляти сильний і тривалий вплив на православну духовність.

Православна Церква сьогодні є безцінною скарбницею багатої богослужбової традиції, переданої з найдавніших століть християнства. Відчуття священного, краса та велич православної Божественної Літургії роблять присутність небес на землі живою та інтенсивною. Мистецтво та музика Православної Церкви відіграють дуже важливу роль у богослужбовому житті та допомагають навіть тілесним відчуттям відчути духовну велич таємниць Господніх. Православні ікони — це не просто прекрасні витвори мистецтва, які мають певні естетичні та дидактичні функції. Вони перш за все є засобом, через який ми відчуваємо реальність Небесного Царства на землі. Святі ікони уособлюють незмірну глибину таємниці Боговтілення Христа, на захист якої тисячі мучеників пожертвували своїм життям.

Excerpt taken and adapted by the Orthodox Christian Information Center from The Orthodox Church by Bishop Kallistos (Ware). Уривок взято та адаптовано Православним християнським інформаційним центром із праці «Православна Церква» єпископа Калліста (Вейра).